категорії: блоґ-запис

моє дерево

теґи: казки для маленьких дорослих, моє прозове

Одного разу я відчула як моїм тілом тихенько проростає дерево. Спочатку воно було зовсім маленьким і його ніжні, ще зовсім гладенькі корінці лоскотали мої нутрощі. Мені було приємно, що щось зовсім маленьке завелось в моєму тілі. Мені було дивно, що дерево росте всередині, а не зовні. Мені було ніяково, що дерево вибрало мене. З часом його гілля ставало все більш твердим і могутнім, воно інколи штурхало мене в ребра, трохи дряпало нутрощі. Я відчувала вже зовсім чітко його стовбур. І якщо притулити долоньку до мого живота, можна відчути доторки його гілок. З часом дерево ставало все більшим і більшим, воно росло. Я все чекала, коли з'являться на ньому квіти. Коли ніжні як дитяча шкіра листочки почнуть лоскотати мене. Але дерево росло повільно. Йому потрібна була підживка. Але я не знала чим живе дерево. І що йому потрібно, щоб вирости великим. Інколи трохи боялась, що дерево проросте крізь моє тіло. І гілки будуть стирчати скрізь. З носа, з рота, можливо, і з очей. Мабуть, це буде не дуже зручно. Але той страх швидко зникав. Бо тихе ласкаве створіння ніжно гріло мої нутрощі. Одного дня мені було дуже сумно. Сум обійняв моє тіло і не хтів відпускати. Тоді всередині мене пішов дощ. Дереву було холодно і мокро. Але воно раділо. Ззовні мене теж була злива. Сльози стікали моєю шкірою. Але я вже не думала про свій сум, мені було цікаве дерево. Опісля отриманої вологи, воно почало рости швидше. І незабаром  вже відчувала доторки листочків. Дерево лоскотало мене і шепотіло тихі казки про дитинство. Дерево було дуже великим і сильним. Воно держало мене на цьому світі. Та я ніяк не могла збагнути, що дає йому енергію росту, що є його поживою. Після того суму, я все думала, що нещастя дає змогу дереву рости. Але це виявилось неправдою. Навіть, коли  була веселою і щасливою, відчувала як зелена кров тихо тече його віттям. Мені не давали спати думки про дерево. Мені було цікаво і життєво важливо дізнатись від чого воно росте... Коли забувала дорогих мені людей і намагалась жити не моїм життя, я чула як крихітні листочки сохнуть і падають на дно мого нутра. Дерево ставало все меншим і зовсім би засохло, якби враз я не зрозуміла, що дерево живиться любов'ю. І нічим більш іншим.

рясні гілля любові розростаються своїм корінням

моїм нутром як рідними просторами як пухким грунтом

дерево в мені цвіте великими гарними квітами й пянкий аромат заповнює

по вінця всю мою сутність

дерево в мені цвіте любовю.